Голі статуї, гладкі гладіатори та бойові слони. Відповіді на цікаві запитання про стародавніх греків і римлян

Автор: Ґаррет Раян
Видавництво: Наш Формат
Характеристики
  • Категорія
    Нонфікшн
  • Тип товару
    Книга
  • Палітурка
    тверда
  • Мова
    українська
  • Кількість сторінок
    320
  • Розмір
    140 х 210 мм
  • Рік видання
    2024
  • Перекладачі
    Антоніна Ящук
  • Оригінальна назва
    Naked Statues, Fat Gladiators, and War Elephants: Frequently Asked Questions about the Ancient Greeks and Romans by Garrett Ryan
  • ISBN
    978-617-8434-10-6
Опис книги

Про книжку Ґаррета Раяна «Голі статуї, товсті гладіатори та бойові слони. Відповіді на цікаві запитання про стародавніх греків і римлян»

Чому греки не носили штанів, а у вино додавали порошок мармуру? На якій дієті сиділи гладіатори і скільки заробляли талановиті спортсмени? Що про військову медицину можна дізнатися з «Іліади»? Це лише частина запитань, на які відповідає Ґаррет Раян.

Він пише просто й цікаво, а ще — зосереджується не так на постатях і подіях, як на деталях із повсякденного життя. Як ставилися до стосунків і через що розлучалися, як робили операції та які використовували контрацептиви, коли в тренді були бороди, а коли ні. Автор не заявляє про всеохопність, але претендує на захопливість.

У цій книжці є оракули та шпигуни, Рим і Афіни, Спарта й Карфаген, Цезар і Нерон, язичники та християни, леви на арені й домашні улюбленці. Немає хіба занудства й намагання розповісти найвичерпнішу історію античності.

Про Ґаррета Раяна

Ґаррет Раян — науковець, письменник, мандрівник. Вивчав античність у Карлтонському коледжі, здобув докторський ступінь з історії Греції та Риму в Мічиганському університеті, викладав у кількох вишах. Автор двох захопливих книжок про античність, ютуб-каналу toldinstone і блогу про подорожі.

Відгуки про видання «Голі статуї, товсті гладіатори та бойові слони. Відповіді на цікаві запитання про стародавніх греків і римлян»

Дивно, що у школі не розповідають про людей Стародавньої Греції та Риму. Чи були вони високими? А чи голилися? Чи ходили у відпустку? Чи вірили в іншопланетян? Таке відчуття, що я не просто знав про них, але справді знав їх. Кен Дженнінгс, письменник, чемпіон гри-вікторини Jeopardy!

Ця надзвичайно цікава і захопливо написана книжка поєднує ерудицію науковця й живе почуття гумору. Вона структурована як відповіді на 36 поширених запитань про грецьку та римську античність і охоплює все — від релігії та політики до хобі й домашніх улюбленців. Професор Ґреґорі Олдріт, автор книжки «Повсякденне життя в римському місті»

Книжки на схожу тематику

Цитати із книжки Ґаррета Раяна «Голі статуї, товсті гладіатори та бойові слони. Відповіді на цікаві запитання про стародавніх греків і римлян»

  • Здавалося б, штани в античному світі були вкрай потрібні. Але — за кількома винятками, як-от ексцентричний імператор Геліогабал, який залюбки штатувався в шовкових штанях — греки й римляни вважали штани ознакою варварів. Афінянам цей одяг нагадував про персів, які вторглися в Грецію, несучи із собою масштабні руйнування, а на собі — широкі штани. А римляни асоціювали штани з народами півночі, особливо германцями, які любили вкривати себе татуюваннями і цмулити пиво.
  • В епоху класики майже всі грецькі чоловіки носили бороди. У різні часи в моді були різні «зачіски», але найпопулярніша — пишна борода й поголена верхня губа. Поголених чоловіків вважали надто жіночними — аж до вступу на трон Александра Македонського. У видатного завойовника було чимало мух у голові (від «закоханості» в «Іліаду» до переконання, що він народився безпосередньо від Зевса), зокрема, він кожнісінький день голився. Невідомо, чи Александр у такий спосіб намагався підкреслити власну молодість, чи просто борода в нього була ріденька. Але неймовірні успіхи македонського царя посприяли виникненню нової моди — на чисто виголене обличчя.
  • Заможні греки й римляни часто тримали одного-трьох песиків мальтійської породи. Їхні зображення можна побачити на грецьких вазах — собачки прив’язані до банкетних лож своїх хазяїв. У римському світі мальтійці стали модними аксесуарами елітних матрон — дами носили своїх улюбленців у складках тунік. Часто домашніх псів непристойно балували: один римський поет написав, як надміру захоплений власник замовив художникові портрет свого песика Міссі. Улюблених гончаків розпещували не менше: в одній праці грецький історик довго й детально розводиться про свого грейхаунда, який лежав поряд, поки писалася праця, і щодня супроводжував хазяїна до гімнасія. А Александр Македонський назвав ціле місто на честь свого вірного гончака Перітаса.
  • Для переважної більшості греків і римлян основною стравою на столі була каша, присмачена олією, медом чи травами, або хліб. Залежно від сезону й доступності, до хліба чи каші додавали козиний сир, квасолю, шматочок свинини чи курятини. Селяни розбавляли одноманітну дієту м’ясом дичини або рибою. А для містян, особливо греків, найкращою нагодою урізноманітнити щоденний раціон були релігійні свята — на них, серед іншого, всі разом споживали принесених у жертву тварин. Римляни почали вживати значно більше свинини, але загалом харчувалися приблизно так само, як і греки — хіба тільки відкрили для себе нові фрукти: персики, абрикоси й лимони.
  • Демократична етика античних Афін засуджувала хизування багатством, тому елітні бенкети в місті були відносно скромні. Спочатку зазвичай подавали шматочки білого пшеничного хліба з маленькими порціями молюсків, овочів та інших закусок. Після цього переходили до основної страви. Делікатесом вважалося м’ясо козеняти чи ягняти, але якщо афінський бенкет був по-справжньому розкішним, на столах з’являлася риба. Серед гурманів побутувала складна ієрархічна система, яку рибу визнавати смачною: внизу тулилися скромні анчоуси, а нагорі пишався вишуканий тунець. Та найдорожчими були прісноводні вугрі з озера Копаїда: у той час, коли фаховий робітник заробляв драхму за цілий робочий день, один-єдиний вугор міг коштувати аж дванадцять драхм.
  • Вино було задоволенням. Принади цього напою оспівували поети, а дехто вважав, що праведним душам годі придумати кращу винагороду, аніж благословенне вічне сп’яніння. Вино було панацеєю. Спартанці купали в ньому своїх дітей, щоб зміцнити їхню шкіру, а філософ-імператор Марк Аврелій рятувався від безсоння щовечірньою заспокійливою чашею. Вино було підкріпленням. Героям Гомера привозили цей напій у табір під Троєю, а ще кожному із чотирьохсот тисяч солдатів римської імперської армії давали приблизно 280 мільйонів вина щодня.
  • Смак напою відрізнявся залежно від часу. Герої Гомера пили солодке як мед червоне вино, присмачене козиним сиром і ячменем. В Афінах класичної доби цінували вина з Егейських островів, серед них — підсолені морською водою. Римляни — перші в історії винні сноби — смакували білими винами з пагорбів центральної Італії, і напої ці десятиліттями витримували в амфорах: на посудинах викарбовували рік та ім’я виноторговця. Кілька італійських вінтажних вин, наприклад, урожаю 121 року до н. е., перетворилися на «ікони стилю» і зберігалися століттями. А для простіших римлян вино штучно «зістарювали», тримаючи над полум’ям із димом.
  • Дні рахували дуже просто, хоча датування в різних місцевостях могло не збігатися. В Афінах дні рахували до двадцятого дня місяця, а потім у зворотному порядку аж до початку наступного місяця. Римляни рахували дні до наступної календи (першого дня місяця), нони (п’ятого чи сьомого дня) або іди (тринадцятого чи п’ятнадцятого). Широко вживаний в елліністичному світі македонський календар рахував дні серіями, як робимо це ми. Місяці майже повсюди збігалися із циклами Місяця, а отже, тривали десь по тридцять днів. Поза тим у різних місцевостях були свої особливості. Греки називали місяці на честь місцевих релігійних свят. У назвах римських місяців (що ними досі користується значна частина світу) зійшлися боги (наприклад, у назві першого місяця весни заховався Марс), цифри (перший місяць осені — «сьомий», зими — «десятий») та імператори (літні — Юлій Цезар та Август).
  • Майже в кожному місті була власна схема літочислення. Найчастіше роки рахували від вступу на посаду авторитетної офіційної особи. Наприклад, в Афінах назву року давав архонт-епонім. Римляни також датували роки за іменами двох консулів. Із кінця ІІІ століття з’явився звичай рахувати роки 15-річними циклами оподаткування — вони називались індиктами. Іще одним способом датування було рахувати роки від важливих історичних подій. Наприклад, деякі римські міста починали нову еру літочислення від року входження до складу імперії, створення провінції, де вони розташовувались, або візиту імператора. Понад тисячу років чимало міст у Сирії жили за літочисленням ери Селевкідів, точкою відліку для якої став день (для нас 312 року до н. е.), коли полководець Александра Македонського захопив Вавилон.
  • Античні люди завжди мали свята — у формі щорічних релігійних фестивалів, що ділили рік на відрізки. Не всі дати відзначали (до кінця ІІ століття більш ніж третина року в римлян була офіційно відведена на ті чи ті святкування), але найважливіші обов’язково вшановували. Втім, повторюваних щотижневих вихідних вони не знали. У деяких грецьких містах ділили місяці на дев’яти- або десятиденні періоди (залежно від фази Місяця), але на щоденне життя це майже не впливало. Найближчим римським відповідником вихідних були «нундіни», тобто ярмарки, що відбувалися кожні вісім днів. Для селян нундіни ставали нагодою відвідати місто і продати плоди власної праці. А от у Римі нундіни виконували роль вихідних: діти не відвідували школи, а сім’ї йшли в гості до друзів і родичів.
  • Грецькі та римські релігійні практики були традиційні, досить приземлені й пов’язані з конкретними місцевостями. Усі мали вірити в богів, але насправді значно більше важило те, що людина робить для божества, а не що вона про нього думає. Боги не мали звички зазирати в серця або читати думки тих, хто їм поклоняється. Але за свої дари вимагали вшанування — а найкращим вшануванням від смертних завжди були жертви.
  • Більшість освічених греків і римлян визнавали існування богів, заохочували проведення традиційних релігійних ритуалів і знали канонічні історії. Але вже в VI столітті до н. е. деякі грецькі філософи й публічні інтелектуали почали критикувати звичні оповіді-міфи. Кілька радикальних мислителів класичної доби висунули теорію, що міфи були напівзабутими епізодами давньої історії, а боги — доісторичними людськими царями. Інші вважали, що богів і міфи винайшли в далекому минулому, щоб встановити політичний контроль. Платон був переконаний, що міфи шкідливі для дітей, а Арістотель називав їх мало не опієм для народу. Пізніші філософи сприймали міфи не менш критично. Епікурейці відкидали їх як продукт людської дурості й страху. А стоїки, їхні опоненти, інтерпретували міфи як алегорії.
0